SORRY

Азохен вей! Яка була мєжпуха!
(А син всміхається : „Пір Духа”).
Часів легкі могутні руки
Виймали нас з тієї купи…

І розкидали по краях:
Сінай, Німеччина… Самітний цвях
Стирчу у цій землі і сподіваюсь,
Що я потрібен їй. Ночами маюсь
І розумію, що не розуміюсь
Ані в поняттях часу, ні в ділах.
Залізний цвях комп’ютерної ери.
В авто блискучих бізнес-піонери
Мене обходять, „sorry” – об’їжджають –
Тверді горіхи нового врожаю

Та немовля узявши в руки,
Я сподіваюсь, може, хоч онуки
Послухають іще старі пісні.
—
… А може, зверну я до кралечки Ірки –
Вип’ємо з нею по чарці горілки.
Вигнуте струнко тіло у Ірці,
На нім погойдаюсь, як сойка на гілці,
І полечу, бо мрійливо-сині,
Зухвало-глибокі очі Ірини,
Та я – не герой її cinema –
Птахам таким місця у мріях нема.
Не по плечу свистунам легкокрилим
Плани життєві панни Ірини.

Психоделічні бамбуки барвисті –
Ось моє місце, де зможу я сісти
Й бамбук покурить.
—
З небі злітає пухнаста пір’їнка
І посміхається панна Іринка,
Та лише на мить.

 
Категория: Поцілунки часу - поєзія

Метки: sorry, українська поєзія

Оставьте комментарий