Литературный Блог Александра Хубетова » українська поєзія

Я В СТАРІСТЬ УПАВ ІЗ ДИТЯЧОГО ВІКУ

hubetjr — Sun, 21 Mar 2010 00:25:36 +0000

Я в старість упав із дитячого віку,
Тру з плачем коліно, я – хлопчик-каліка,
Той що метеликів друзям дарив.
З фантомними болями вирваних крил
Пішли мої милі. Потилиці сиві
Крізь сяйво метеликів все ще красиві.

ПРОВІНЦІЙНИЙ ТАНОК

hubetjr — Sun, 21 Mar 2010 00:15:28 +0000

В кав’ярні, вкрученій, як лампа,
У цоколь міста,
Де кисню – амба,
Де вечір кисне,
Гірлянда музики барвиста
Недопалками грає, тисне
Чиїсь коліна, також висне
Комусь на плечі, хибний шепіт
Вмить перетворюючи в регіт.

Крізь скло пляшок з-під „Оболоні”
Я бачу дівчину: долоні
Пливуть, як дим, – над головами,
І рухи сповнені омани,
І зваби – вади..

Вона літає цілувати
Наспіви лицарської лютні.
А за вікном – майдан безлюдний,
Садиби, Богом позабуті,
Шибки забиті, кволі люди.

Вона танцює, наче мріє –
Метелик плаття майоріє –
Себе у щастя загортає,
Легке, як шовк, що із Китаю,
Час тягне, хвилю зволікає,
Хвилину останню годує, гойдає…

Мелодія стихне. Закінчиться струм.
Темрява. Сум.

ВЕЧІР ГРИЗЕ КРИГТАЛЕВІ ГОРІХИ

hubetjr — Sat, 20 Mar 2010 10:01:05 +0000

Вечір гризе кришталеві горіхи,
Дивиться зверху на скупчення мас.
На юрби бурхливі, на вулиці, стріхи
Шкарлупками падає час.

Його підіймають старі та малеча,
Крізь нього світи – кольорово-великі,
У серце складають часи, як у глечик,
Якщо не розчавили їх черевики.

КОЛИ ЖИТТЯ СМАКОТУ Я ВІДЧУВАВ У ПОВІТРІ

hubetjr — Sat, 20 Mar 2010 09:55:32 +0000

Коли життя смакоту
Я відчував у повітрі,
Мов в очереті коту,
У кожннім шурхоті вітру
Мені здавалася здобич.
Я марив тілом дівочим.
Пізніще пізнав це диво:
Відкривши жаринками піхви,
Під руки лягатимуть діви,
Ладнаючи стегнами лігва.
Розпещеннмй жаром жіночим,
Я вдячний за повінь ілюзій,
За пахощі щастя щоночи,
За пишні польоти полюцій.

ПОЗА РАКОМ

hubetjr — Sat, 20 Mar 2010 09:41:07 +0000

Поза раком,
Без сумніву, -
Хвилююче
Пікантна.
Ти задкуєш,
Настромлюєшся
На мій стрижень.
Твоя гладенька дупа
І вигнута спина
З тонким дротиком
Хребта –
То є лампочка
У моїх руках,
Яку я вкручую
У патрон
Твоєї голови.
Дупа рожевіє,
І я відчуваю,
Як в тобі жевріє,
Розгорається
Вогник.
Але я не бачу
Твоїх очей.
Цікаво було б
Ввібрати
Поглядом:
Яка ти
З того боку,
Коли знаєш,
Що не видно
Виразу твого
Обличча,
Бо відчуваю –
Ти хижа.
Поза сумнівом.

ШАПКОЮ СТРІХА СПЛИВАЄ В ТУМАНІ

hubetjr — Tue, 16 Mar 2010 23:02:37 +0000

Шапкою стріха спливає в тумані.
Коні іржуть, і вусаті кумани
Входять до хати – чемно, в поклоні.
Гріє степняк біля грубки долоні:
- Чи віддасте Ви, хозяїне, доню?
Кинув на лаву срібла казан:
- Буде у стані. Я так сказав.

Пестує вітер волосся руде -
Вершник дівчисько притис до грудей.

ДОДОМУ, ДО МАМИ

hubetjr — Mon, 15 Mar 2010 21:13:56 +0000

І вулиця теж доживає вдовою.
Помер її вітер. Було це давно.
Зростає мовчання крізь хвіртку травою.
І чути , як дихає час у вікно.

Не блисне, забула старенька бруківка
Той тупіт дитячий. Не пурхає сміх
На щірих і світлих акацій верхівках.
____
-Мамо, добридень! Ну, як Ви самі?

СІВЕРСЬКЕ ВИДІННЯ

hubetjr — Mon, 15 Mar 2010 21:08:52 +0000

Опудало хурделиці притисло
Тайнопису рядки собі під ребра –
Відкритий зошит, де штрихами, стисло
(Бо так багато виплекати треба)
Малює дійсність птах над хуторами,
Скриплять вози, отроковиця рани
Все промиває буйному бійцю,
І сніг вкриває давнину оцю.
Коли крикливих родичів хурали
Змінили наголос та ковдру потягнули
Степів, яких ніколи не орали,
Сармацький дим бентежив наші скаули.

ПІСЛЯ РОЗРИВУ

hubetjr — Mon, 15 Mar 2010 21:07:26 +0000

Ніч прогризли у небі щури.
Шурхотіли так боляче. Вранці
Мутне світло з тієї діри
Било в скроню. Під черепом бранці –
Мертві думи на хвилях гойдались.
Оком, наче гачком, хоч і мляво та вдало
Підчепив: із-за рогу будинка
Йшла в майбутнє засмучена жінка.

Раптом, наче тюльпанів бутони,
Коли свіжість проноситься степом,
Загойдались у грі її стегна,
Наче ляпас останній. На спомин.

SORRY

hubetjr — Mon, 15 Mar 2010 21:02:05 +0000

Азохен вей! Яка була мєжпуха!
(А син всміхається : „Пір Духа”).
Часів легкі могутні руки
Виймали нас з тієї купи…

І розкидали по краях:
Сінай, Німеччина… Самітний цвях
Стирчу у цій землі і сподіваюсь,
Що я потрібен їй. Ночами маюсь
І розумію, що не розуміюсь
Ані в поняттях часу, ні в ділах.
Залізний цвях комп’ютерної ери.
В авто блискучих бізнес-піонери
Мене обходять, „sorry” – об’їжджають –
Тверді горіхи нового врожаю

Та немовля узявши в руки,
Я сподіваюсь, може, хоч онуки
Послухають іще старі пісні.
—
… А може, зверну я до кралечки Ірки –
Вип’ємо з нею по чарці горілки.
Вигнуте струнко тіло у Ірці,
На нім погойдаюсь, як сойка на гілці,
І полечу, бо мрійливо-сині,
Зухвало-глибокі очі Ірини,
Та я – не герой її cinema –
Птахам таким місця у мріях нема.
Не по плечу свистунам легкокрилим
Плани життєві панни Ірини.

Психоделічні бамбуки барвисті –
Ось моє місце, де зможу я сісти
Й бамбук покурить.
—
З небі злітає пухнаста пір’їнка
І посміхається панна Іринка,
Та лише на мить.